In vina veritas

Отпылали пожары в груди,
Зарубцеваны старые раны
И я снова пою о любви,
Ткнувшись мордой в пустые стаканы.
А очнувшись, дрожащей рукой
Опустевший стакан наполняю.
Водкой залить хочу свою боль
И за это себя проклинаю.
Мне б под пулю подставить висок,
Или в петлю нырнуть головою,
Но рука не спустила курок,
А петля обошла стороною.
Но палач мой стоял за спиной,
Когда жизнь приговор мне читала,
И рука его в тот страшный миг,
Не топор иль веревку сжимала.
Он мне налил в стаканчик вина,
Сказал: «Выпей, и вмиг легче станет»
Сколько выпил с тех пор я «до дна»,
Но в душе все равно не легчает.
И очнувшись от пьяного сна,
Вновь в душе пустоту ощущаю,
И снова дрожащей рукой
Опустевший стакан наполняю.
-<>- -<>-
Десь поділись: юначий запал,
Спопеляюче душу бажання,
Почуттів невгамованих шал,
Залишилось у спадок зітхання.
Та ще інколи, лише на мить,
Мов жарина у згаслім багатті,
Оченяток чиїхось блакить
Обпече, мов довічне прокляття.
Я далеко уже не юнак.
Сивина лягла сріблом на скроні,
Кров, ще може й гаряча, однак,
Не спроможна зігріти долоні.
І палкого кохання не слід
Сподіватись, бо серце поволі
Огортає холодне, як лід,
Збайдужіння до власної долі.
Відпалали пожежі в грудях,
Серце стисли лещата печалі –
Я востаннє співав про любов.
Про що буду співати надалі?